Останнім часом питання гендеру, його відповідности чи невідповідности статі, отриманій від народження, все частіше піддаються обговоренню – жорсткому і часто конфліктному. Тут вже точно – скільки людей, стільки й думок. І найбільш популярна з них – усі ці трансгендери, агендери та й саме поняття гендеру – зовсім нове. Все це – вплив «загниваючого Заходу», і для українського традиційного суспільства зовсім не притаманне.
Ці твердження були сформовані за часів Радянського Союзу, коли крок вправо-вліво від прописаних норм негайно тягнув за собою шквал суспільного осуду, а історію переписати на догоду потребам партії взагалі – як два пальці об асфальт. Зараз час, ситуація – усе ніби змінилось, а ставлення до незрозумілого і раніше незнаного залишається таким ж – неприязнь і засудження.
Але якщо трохи заглибитися у історію, то сліди цих начебто новітніх і «модних» рухів можна знайти мало не повсюди – у давній Греції і Месопотамії, в Таїланді та Північній Америці і, звичайно ж, в Україні. Так, трансгендери жили серед українців протягом багатьох століть – довше, ніж можна собі це уявити.
Колиска трансгендерности – Давня Греція і Скіфія
Перші згадки трансгендерности тягнуть своє коріння ще з міфів давніх греків, що населяли землі Причорномор’я ще з VII століття до нашої ери. Міфологія – це ж не тільки казочки, це й багато в чому віддзеркалення ставлення людей до тих чи інших соціальних явищ – наприклад, гомосексуальних стосунків чи зміни статі. Існує не один міф про жінок, які просили у богів змінити їхню плоть і перетворити на чоловіків – і боги дослухалися до цих молитов, і на світ з’явились Іфіс, Кеней і Левкіпп; є також легенда про юнака Аттіса, що сам оскопив себе і перетворився на дівчину, щоб тільки мати можливість прислужувати своїй коханій – Афродіті.
Трансгендерність, андрогінність та бігендерність як поняття з’явилися не так давно, але ще за дохристиянських часів вважалися не лише нормальними, а й більш «ідеальними» станами душі. За Платоном, коли люди тільки з’явились на світ, усі вони були андрогінні – тобто мали як жіноче, так і чоловіче начало, були духовно цілісними. Але боги, злякавшись, що люди відмовляться підкорятись їм, навмисне розділили їх навпіл, і відтоді смертні приречені блукати по землі у пошуках своєї другої половини.

Самі ж боги, до речі, часто зображалися з подвійними статевими ознаками: на Кіпрі все ще збереглася статуя Афродіти з бородою, часто богиню висікали жінкою з чоловічими статевими органами. Навіть Зевс, верховний бог пантеону, міг перевтілюватися у жінку. Варто згадати й сина Гермеса та Афродіти, який дав первісну назву інтерсекс-людям – Гермафродита.
Загалом, хоч деякі подробиці грецьких міфів і не відомі на широкий загал, вони не так вже й шокують – давні греки були ким завгодно, але не ханжами. Набагато цікавіша історія трансгендерности у Великій Скіфії, жителі якої були войовничими і непримиренними. А втім, чоловіки, перевдягнені у жінок, були для них нормою. Ці люди виділялися в окрему верству – енареїв, що в перекладі означає «не чоловічні», і соціальний статус, на диво, мали досить високий. Скіфи-трансгендери переважно ставали ворожбитами і прислужували високопоставленим особам – вони творили заклинання і накладали порчі, а за допомогою паличок різної довжини і ворожіння на них могли навіть визначати, куди далі рушать війська.
Не менш цікавою, але й таємничою є історія амазонок, мужніх жінок, які ще в юності випалювали собі груди, носили чоловічий одяг і кидалися в бій настільки жорстоко і безстрашно, що тримали в страху не одне плем’я.
Мокош і Велес – покровителі трансгендерів
Наступні згадки трансгендерів у міфах і сказаннях стосуються вже часів Київської Русі, зокрема, її дохристиянського, язичницького періоду. Мокош і Велес були одними з найбільш шанованих богів пантеону, і з ними ж і пов’язано багато легенд і ритуалів, деякі з них збереглися і до сьогодні. Найвідоміший з них – перевдягання дівчини в хлопця і хлопця в дівчину на день святої Меланки – вважається, що це свято є відголосом шанування богині Мокоші. Існує ще одне повір’я: хлопець, народжений точно в день святої Меланки, 13 січня, стане перевертнем, і зможе приймати жіночу подобу.

А Велес згадується у міфах про веселку – мовляв, хто нап’ється води з того місця, де райдуга черпає воду, змінить стать: дівчина перетвориться хлопцем, а хлопець – дівчиною. Ці легенди були настільки розповсюдженими, що збереглися аж до XIX століття, а в деяких селах їх переказують і донині.
Християнство – доба переховувань і страху
З появою християнства трансгендерні люди тимчасово опинилися в тіні – в найбільш авторитарні періоди середньовіччя навіть найменший відступ від того, що на той час вважалося нормою відразу ж вважався єрессю і суворо карався. І все ж, трансгендерність нікуди не поділася – просто перейшла у статус, близький до маргінального. Один із найяскравіших прикладів цього – скоморохи, які не тільки на виставах, а і в повсякденному житті носили жіночий одяг і наносили макіяж, за що були охрещені єретиками і мали надзвичайно низький соціальний статус. У XVIII столітті вистави скоморохів офіційно заборонили, а за носіння одягу, не притаманного для вродженої статі, можна було отримати жорстоке покарання, в окремих випадках навіть арешт.
Але існував і інший спосіб відійти від гендерних стереотипів – жити аскетично і усамітнено; інакше кажучи, піти у монахи. Саме у монахи, а не у монахині – і багато жінок так і робили: приймали чоловіче ім’я, відмовляючись від мирського жіночого, і жили в печерах чи при монастирях. Історія однієї такої жінки, яка стала монахом, досить відома – Досифей Київський, в миру Дарина Тяпкіна, був канонізований православною церквою 1993 року.
Ще кілька століть тому жінки часто були змушені перевдягатися у чоловіків, щоб отримати рівні з ними права; деякі з них жадали цього настільки сильно, що відкидали свою стать, дану при народженні, і навіть відспівувати просили їх із чоловічим іменем. Однією з таких жінок стала Надія Дурова, пізніше – Олександр Олександров. Рятуючись від нав’язаного шлюбу, дівчина ініціювала своє втоплення і пішла служити в армію, де дослужилася до звання підпоручика.

1807 року Олександр був розкритий; за протекції імператора продовжив службу, взяв участь у безлічі боїв і відкликався тільки на чоловіче ім’я. Коли син Олександра надіслав листа, прохаючи дозволу на шлюб, і написав звернення «матінка», підпоручик кинув його у вогонь, навіть не читаючи; коли ж прийшов аналогічний лист, але вже на ім’я Олександра Олександрова, той відписав: «Благословляю».
Історії такі не одиничні, подібні випадки траплялися то тут, то там; далеко не завжди вони закінчувалися щасливо. Надія Дурова була дворянкою, її називали дивною і ексцентричною, але ті самі дії від простих людей прирівнювалися до богохульства.
Якщо ж говорити про новітній час, то і тут задокументованих випадків гендерної дисфорії вистачало. Але особливу увагу привертає одна постать, відома і одночасно незнана – Василь Вишиваний. Один із засновників легіону Українських Січових Стрільців, активний учасник революції 1917-1921 років, учасник українського руху опору ОУН-УПА, архікнязь Галіції і Лодомерії Вільгельм Габсбург був трансвеститом.
Про це не писали у шкільних підручниках (та що там, завдяки радянській владі майже усі свідчення про Вишиваного протягом довгого часу замовчувались) і ніколи не обговорювали вголос, але факт залишається фактом: після еміграції до Франції Василь Вишиваний частенько відвідував закриті клуби, і з’являвся у них він винятково у жіночому вбранні. Під час однієї з облав поліції він був заарештований, але завдяки високому статусові зумів вийти сухим із води.
Сучасність і майбутнє – час змін?
Отакий собі «новий і модний» рух, який тягне свої початки ще з VII століття до нашої ери. У наш час трансгендерів не стало більше – просто вони нарешті мають змогу заявити про себе і перестати переховуватись. Згідно з офіційною статистикою, на 30 000 чоловіків припадає один трансгендер, у жінок – один на 100 000. Що цікаво, цей індекс різниться від країни до країни, і найнижчий він не в Україні чи інших країнах колишнього Радянського Союзу, де немає ніяких «трансформерів», а в Бельгії і Данії.
Пояснити це досить просто; першопричина трансгендерности завжди одна – гендерна дисфорія, тобто невідповідність статі гендеру, власній самоідентифікації. Що більше у суспільстві розмежовані ролі чоловіка та жінки, то більша імовірність, що людина відчує дискомфорт від невідповідности власного характеру, поведінки зі своєю статтю. Гендерну дисфорію породжують гендерні ж стереотипи: місце жінки на кухні, чоловік не має плакати і тому подібне.
У Данії і Бельгії рівень толерантності зовсім інший, і люди мають набагато більше можливостей для самовираження. Це приводить до того, що немає потреби змінювати стать для того, щоб вписуватися у поняття норми – бо ця норма набагато ширша, ніж в інших країнах. Можливо, в ідеальному, утопічному суспільстві майбутнього, де всі гендерні стереотипи подолано, трансгендерности як такої вже не існуватиме, або вона стане явищем рідкісним.
Але зараз ситуація зовсім інша, і з нею потрібно працювати. І придушення прав меншин – найгірший вихід, адже це і є початок кінця свобод і прав людини – спочатку їх позбавляють найменш захищені групи населення, а потім в якийсь момент навіть найбільш «нормальна» людина відчує, що посягають вже на її права.
Та все ж не можна забувати, що медаль має дві сторони, а з розвитком хірургії темна її сторона проступає все ясніше. Кілька операцій можуть змінити усе життя, і ніхто наперед не знає, на краще, чи на гірше. Про зворотні переходи говорять дуже рідко, але вони теж трапляються, і досить часто. Поставлений під впливом емоцій некомпетентний діагноз може скалічити життя – як і сталося з Кайрою Белл – двадцятитрирічною дівчиною-трансгендером. Рішення про зміну статі дівчина прийняла у шістнадцять – тоді на фоні депресії їй здавалося, що проблеми пов’язані саме з її статтю. Їй призначили гормони, блокатори, роком пізніше вона зробила операцію по видаленню грудей; але вже тоді дівчина запідозрила, що щось не так. Зараз Кайрі двадцять три, і вона збирається робити зворотний перехід.
Її історія в рівній мірі трагічна і повчальна, але, на щастя, призвела до позитивних наслідків: заборони трансгендерного переходу для неповнолітніх.
Трансгендерність все ще залишається проблемою складною і суперечливою; тут немає прямої відповіді на запитання «добре це чи погано?» – вона просто існує. І зараз саме час припинити дивитися на неї крізь чорно-білу призму, адже тільки в такому разі ми зможемо хоч на крок наблизитися до того, щоб побудувати суспільство вільних і свобідних людей.