Що ми передаємо у спадок дітям

Поділитися на facebook
Поділитися на google
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Прийнято думати, що у спадок ми отримуємо нерухомість, машину, ювелірні прикраси чи інше цінне майно. Та існує інший спадок, про який більшість людей не задумується. Цей спадок невидимий, та, можливо, є найбільш вагомим, бо впливає на життя дітей та їхнє майбутнє.

Отже, що ми передаємо у спадок? Проаналізуймо.

 1. Моделі поведінки

В сучасному світі часто звучить фраза: «Дитину не потрібно виховувати, виховувати потрібно себе». Моделі поведінки здобуваються нами протягом життя. Деякі моделі ми запозичуємо у батьків, спостерігаючи за ними, а інші беремо у свого оточення або формуємо методом спроб та помилок.

Маленькі діти не сприймають виховні лекції батьків про те, як краще поводитися. Вони уважно слухають та переконують, що наступного разу вчинять саме так, як просять. Діти щиро вірять, що це їм вдасться. Та втілити вдається лише той досвід, який бачать зі сторони. Діти – уважні спостерігачі. Вони неусвідомлено переймають спосіб спілкування батьків між собою, з бабусями та дідусями, з друзями та колегами, з сторонніми людьми. Діти неусвідомлено запозичують слова, якими батьки спілкуються, реакції в тих чи інших ситуаціях. У них досить сильно розвинена емпатія, тому вони легко відчувають емоції, які дорослі хочуть приховати. Нерідко трапляються історії, коли саме діти проявляють емоції, які батьки не можуть проявити.

Саме з батьківськими моделями поведінки починають своє життя та йдуть у великий світ.

Випадок із практики:

На консультацію прийшла жінка. Запит стосувався дитини – її син бив інших дітей. В школі були проблеми з поведінкою, і маму часто викликали. Коли ми познайомилися з хлопчиком, то виявилося, що фізичне проявлення сили є єдиною можливою формою захисту, яку дитина може уявити у разі образи. Найперше, звісно, потрібно було з’ясувати, що відбувається в сім’ї. Мама розповідала про те, що в їхній родині ніхто один одного не ображає і не б’є. Проте дитина чомусь проявляла саме таку поведінку. Почали розбирати стосунки між дорослими. Виявилося: попри те, що батьки не дозволяли собі агресивних проявів, градус агресії між ними наростав. Нерозуміння один одного призводило до того, що дорослі могли тижнями не розмовляти та не дозволяли собі проявляти незадоволення. Стримані емоції відчував син і проявляв агресію за своїх батьків у тому варіанті, який був йому доступний.

Хлопчик розповідав, що коли батьки не розмовляли, він почувався в безвиході, його світ нищився і йому хотілося набити своїх батьків за таку поведінку. Та в сім’ї була категорична заборона на проявлення агресії. Навіть голосно плакати заборонялося.

Коли батьки навчилися відверто говорити про свої відчуття, плакати і навіть кричати, дитині стало легше. Дорослі навчилися самостійно проявляти свої відчуття і говорити про власні потреби. Сім’я ожила. Усім стало комфортніше. Поступово в дитини зникла потреба проявляти агресію в школі. Не виникало емоції, що провокувала бійку.

2. Переконання та установки

«Спочатку було слово». І саме слово програмує людину. Слова, які ми говоримо самі собі, які говоримо дітям, близьким людям, створюють наш світ. Якщо доросла людина вже розвинула в собі критичне мислення і не все сприймає як чисту монету, то дитина всьому вірить. У що вірять батьки, тому вірить малеча. Мама вважає, що усі діти часто хворіють, – і її малюк в це вірить і часто хворіє. Тато вважає, що дитина ще маленька, щоб роздавати поради, – і вона вважатиме себе недостатньо мудрою, щоб брати участь у сімейних обговорюваннях. Дитина не знатиме, коли вона вже достатньо виросла, щоб щось радити.

Саме таким, яким бачать світ батьки, бачитиме його малеча. Якщо для дорослих світ ворожий, їхнє чадо остерігатиметься усього і всіх, не довірятиме, а подекуди обходитиме стороною. Якщо у батьків є переконання, що Всесвіт дружній, нас оточують завжди хороші люди, нам завжди щастить, ми везунчики, – дитина це також візьме собі у спадок.

Як приклад можна навести досвід людей, що розлучились. Їхні діти переймають багато деструктивних переконань від своїх батьків та беруть їх собі як життєві установки: «Всі чоловіки – зрадники», чи «Всі жінки корисливі», чи «Щоб жити в сім’ї, потрібно поступатися власними потребами». Таких установок є багато. Взявши їх у спадщину, дорослим дітям складно побудувати власну щасливу сім’ю.

У випадках, коли діти пережили розлучення, нерідко вони самі розлучаються або змушені терпіти свого партнера, щоб не повторити досвід батьків. Тоді ми працюємо з переконаннями. Чи дійсно всі чоловіки – зрадники? Виявляється, не всі, а лише деякі зраджували. Зраджували не усіх, а лише деяких людей, а до інших були вірними.

Уривок із консультації:

– Чому у сімї потрібно поступатися власними потребами?
– Щоб не було конфліктів.
– Чи довго ви зможете терпіти, не задовольняючи власні потреби?
– Ні, наростає невдоволення та гнів.
– Тобто конфлікт спалахне невдовзі з більшою силою?
– Так, саме так відбувається.
– Чи можливо озвучувати свої потреби вчасно?
– Це робити страшно, боюся, що мені відмовлять або мене висміють.
– Чи Ви пробували?
– Ні.
– Звідки ви знаєте, що так станеться?
– Не знаю, лише думаю, що так буде.
– Готові спробувати, щоб дізнатись?
– Так.

Через деякий час:
– Виявилося, що чоловік навіть не підозрював про мої потреби і з легкістю погодився їх задовольнити. 

Коли ми починаємо усвідомлено підходити до власних переконань, ставити собі запитання «Чому я так думаю?», ми маємо можливість змінюватися. Іноді переконання, які допомагали в дитинстві, шкодять у дорослому віці, а людина за звичкою продовжує ними користуватись. Або раніше це переконання було актуальним, але часи змінились, а батьки продовжують вимагати у дітей притримуватися цього правила.

3. Щастя

Усі батьки мріють, щоб їхні діти були щасливими. Та мало хто знає, що 50% щастя ми передаємо дітям у спадок. Щастя – це звичка. Якщо дитина з сім’ї навчилася бути щасливою, незважаючи на обставини, не прив’язуючи власне щастя до інших людей, то в дорослому житті особистість стане щасливою – такий спосіб життя для неї виявиться звичним.

Існують сім’ї, в яких не прийнято бути щасливими. В таких сім’ях часто звучить критика, шукаються винні, достатньо невиправданих очікувань до інших. «Голосно сміятися не можна, це невиховано». «Співати голосно не можна, це заважає іншим». «Стрибати, танцювати, бігати не можна, виховані діти сидять тихо». А діти лише так вміють радіти! Для них рух – це життя. Вони проявляють свої емоції через сміх, через голос, через гру.

Якщо батьки навчилися бути щасливими, то вони розважаються разом із дітьми легко та невимушено.

Одного разу я потрапила у приватну школу, де чекала на зустріч із керівником. В цей час у коридорі сиділа мама з дівчинкою, які планували перевестися сюди. Коли почалася перерва, то діти вибігли в коридор. Вони бігали, падали на підлогу, кричали. Вийшла вчителька і новенька дівчинка підійшла до неї і сказала: «А ваші діти бігають і кричать!» На це вчителька відповіла: «А ти теж так спробуй! Це весело!» Ніколи не забуду здивовані очі дитини…

Щасливими бути дійсно весело. Про це варто пам’ятати, якими дорослими ми б не стали.

Хочу розповісти про особистий досвід, яким із задоволенням ділюсь.

У своєму житті я люблю вживати фразу «От пощастило!»

Я її вживаю кожного разу, що би не сталось. І я вірю, що саме ця фраза допомагає мені виходити з різних життєвих ситуацій дійсно везучою. Саме це переконання формує мою реальність. Коли я почала ділитися своєю фразою з іншими людьми, то вони розповідали мені, як це змінило їхнє життя, коли вони нею користувались. Один чоловік розказував, що раніше, коли він сидів за кермом, багато водіїв поводилися неадекватно, а коли на різні ситуації почав говорити «От пощастило!», їхня кількість значно зменшилась і їздити стало легше.

Саме цього я вчу своїх дітей. В будь-якій ситуації говорити: «От пощастило!»

4. Вміння любити

Кажуть, що ми не можемо полюбити свого ближнього, поки не полюбимо себе. І це правда. Якщо ми критикуємо себе, то критикуємо інших, бо не тільки я такий недосконалий. Якщо почуваємося винними, то перекладаємо вину на інших, бо самому важко нести такий тягар. Якщо не даємо права собі на помилку, то осуджуємо інших. Тобто нелюбов до себе проявляється назовні.

Діти вчаться любити у нас. Інколи можна почути, що «ми тебе б’ємо/критикуємо/кричимо/контролюємо/не довіряємо, бо любимо, бо хочемо, щоб ти виріс хорошою людиною». І дитина вірить, що так проявляється любов.

Любов дійсно буває різною. Для мене визначення, чи це любов, чи ні, проявляється власними відчуттями. Якщо проявлення іншої людини спонукають мене усміхатися, радіти, – це любов. Якщо я відчуваю ніжність, тепло, турботу, – це любов. Якщо мені хочеться бути поряд, щось робити спільно, – це любов. Я завжди ставлю себе на місце дитини і запитую себе: «Що зараз вона відчуває поряд зі мною?»

Буває, що діти помиляються, чинять щось не притаманне соціуму, та вони здатні відкоригувати це, коли поруч є люди, які вірять у них, які допоможуть виправити ситуацію.

Гері Чепмен (англ. Gary Chapman) написав дуже хорошу книгу «5 мов любові» (англ. The Five Love Languages, 1992). Допомога, Дотики, Добрі слова, Разом проведений час, Подарунки. Кожен із нас має свої пріоритетні мови. Діти можуть мати в пріоритеті інші мови любові, ніж ви.

На консультаціях часто буває, коли батьки виявляють: вони дають дітям любов з власної потреби, а дитина насправді потребує іншого. Наприклад, коли у мами пріоритетна мова любові Подарунки і добрі слова, а в дитини – Дотики та допомога. Мама дарує подарунки та говорить добрі слова, та не задовольняє дійсні потреби, бо рідко обіймає та мало допомагає. Тому вивчати один одного завжди корисно. 

Дитина, що зростає у любові, вчиться любити себе. І тому з любов’ю та повагою ставиться до інших. 

Актуальна тема виховання дітей? Рекомендуємо пройти онлайн-курс ТУТ.

5. Звички

Звички – це як умовні рефлекси. Вони прищеплюються з дитинства. Є корисні звички: рано вставати, робити зарядку, чистити зуби, усміхатися, допомагати один одному. А є ті, які приносять мало користі. Інколи дорослі люди роблять по звичці дії, які вважалися прийнятними у їхній дитячій сім’ї.

 Випадок із практики.

Прийшла молода пара. В їхній сім’ї почалися конфлікти. Молоді люди вже не могли самостійно впоратись, але мали бажання змінюватись і вчитись спілкуватись, бо любили одне одного. У розмові з’ясувалося, що чоловік, коли починався конфлікт, гримав дверима і йшов на вулицю, щоб не чути і не бачити сліз дружини. В його дитячій сім’ї так робив батько і несвідомо модель поведінки повторював син. У сім’ї дружини тато їх покинув, і кожного разу, коли її чоловік йшов, вона почувала себе покинутою та зрадженою. А вона просто хотіла бути почутою. Коли молоді люди навчилися розмовляти між собою, відкинули чужі звички, не притаманні їм, – конфлікти вичерпались. 

Діти не відфільтровують звички, а просто переймають їх. Звичка обманювати, щоб мати кращий вигляд, грубіянити, щоб захистити себе, битися, сваритись, ображатись, не розмовляти… Ці звички руйнують дітей. Натомість, якщо ми прищеплюємо звичку приймати людей різними, приймати ситуації як уроки, прощати собі та іншим неідеальність, дбати про своє здоров’я, вчитися думати позитивно, то ці звички допоможуть легко знаходити друзів, досягати успіху та бути щасливим.

6. Віра

Віра має велике значення. Свій світогляд, свою віру, бачення світу батьки передають дітям. Інколи буває, що діти змінюють віру. Та такі випадки трапляються рідко. Тому що віру, сімейні традиції, цінності ми передаємо з покоління в покоління. Це належність до свого роду. Це пам’ять про людей, які жили задовго до нас, і завдяки тому, що вони змогли вижити, ми живемо та маємо шанс продовжити свій рід.

У що вірять батьки, у те вірять їхні діти. Тому так важливо вчити вірити усвідомлено, не з примусу. Розмовляти з дітьми, обговорювати речі, які їм не зрозумілі. Не змушувати їх просто вірити, «бо я вірю». Ставити питання: «А як ти це бачиш?», «Що ти про це думаєш?», «Чому це тобі здається не важливим?» і т. ін.

Лише вислухавши дитину, ми можемо уявити її бачення, хід її думок. Тоді, маючи цю інформацію, можемо розказати більш доступно про власне бачення та світогляд. Віра – це не лише духовність чи релігійні переконання. Віра – це бачення життя. Наприклад, одні діти вірять, що їх люблять просто так, а інші заслуговують любов. Тому що від батьків перейняли віру, що любов потрібно заслужити. Є діти, що вірять у силу добра і просять про допомогу, а інші вірять, що все потрібно робити самому, бо інші лише зіпсують.

Бувають діти, які вірять: батьки всесильні, тому їм не потрібно вчитися щось робити, все за них зроблять дорослі, а інші вірять у власні сили і пробують щось нове.

На одній із консультацій хлопчик розповідав про те, що наша природа дуже швидко забруднюється. Вихід в його уяві був лише один – винищити людей. У цьому він був глибоко переконаний. Лише запитання допомогли похитнути його віру та знайти нові методи покращити екологію.

7. Думка про себе

Коли дитина народжується, то свято вірить в усе, що говорять батьки. Тут варто пам’ятати, що навчити ми можемо лише того, що вміємо самі. Якщо батьки вважають себе достойними людьми, то дитину навчать, що і вона достойна людина. Бувають випадки, коли в батьків занижена самооцінка, та вони вимагають в дитини, щоб вона проявляла себе більш впевнено. А дитина не може, бо не знає, як.

Із заниженої самооцінки деякі батьки накладають на малечу високі очікування: «Я не зміг досягнути, то зроблю все, щоб моя дитина досягнула», і цим роблять нещасними. Такі діти ближче до підліткового віку мають лише одну мрію: швидше втекти від батьків і стати вільними.

Щоб дитина почувалася цінною, батьки мають навчитися поважати її. Зважати на потреби та захоплення, а не втілювати свої нездійснені плани. Розуміти, що дитина – не продовження батьків, а окрема людина зі своїми почуттями та бажаннями.

Власну цінність дитина відчуває, коли її слухають і чують, коли розуміють і дають право відчувати те, що вона відчуває, коли не знецінюють її старання, а пишаються навіть маленькими досягненнями. Кожна дитина цінна. Визнаючи цінність своїх дітей, ми вчимося бути цінними. Бо яких же цінних людей привели у цей світ!

Завершуючи тему, хочу сказати, що спадщина є дуже важливим складником нашого життя. Вона зачіпає багато граней:

  • Впевненість у власних силах. Наскільки ми почуваємося в безпеці та захищеними.
  • Особисті кордони. Що можна і чого не можна робити стосовно мене.
  • Ідентичність. Хто я? Який я?
  • Особисті стосунки. Стосунки між чоловіком та жінкою та дитячо-батьківські стосунки.
  • Самореалізація. Психологічне дорослішання та проживання кризових ситуацій.
  • Стосунки з соціумом. Відповідальність, влада, успішність, здатність знайти своє місце в соціумі та розвиватись.

Якщо ми прагнемо, щоб наші діти були щасливими, то дбаємо не лише про матеріальну спадщину. Ми працюємо над собою, змінюємося та усвідомлено спілкуємося з дітьми. Тоді ми залишаємо для них усе найкраще, що можемо дати. Це наш досвід. Вміння жити щасливо, радіти кожній миті, бути вдячними за те, що ми маємо, та любити себе, людей поряд і світ, в якому народились.

 

Насамкінець ділимося відео на тему «Як бути авторитетом для своєї дитини». Щоб переглянути більше роликів від Школи розвитку SPE, підписуйтеся на YouTube-канал.

 

Поділитися на facebook
Поділитися на google
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin

Залишити коментар

Автор статті

Останні статті

Підписуйтесь на нас

“Експеримент” – це найперше ідейний проєкт. І, аби видавати журнал, нам потрібні ресурси: на поліграфію, оплату роботи авторів та технічних працівників.

Тож, якщо вам близькі цінності “Експерименту”, цікава тематика видання і ви би хотіли, щоб журнал продовжував жити, маєте можливість нас фінансово підтримати!

А ми і надалі турбуватимемося про ваш саморозвиток! 🙂

Хочете першими дізнаватися про цікаві новини та статті журналу? - підписуйтесь!

Ми надсилаємо тільки якісний контент, але в разі чого ви завжди зможете відписатися від наших мейлів

Підтримати проєкт!

Завдяки вашій навіть найменшій фінансовій допомозі ми зможемо готувати нові випуски журналу, дякуємо!