Важко повірити, але, виявляється, кохання – саме у тому його значенні, до якого ми звикли, з’явилося не так вже й давно. На своєму шляху дефініція цього, здавалось би, найважливішого і найсильнішого у людському житті почуття пройшла чимало трансформацій: від божевільної хіті до платонічного обожнювання, від куртуазної любовної гри до фройдівського статевого потягу.
У любови в усі часи були правила та закони, і зараз деякі з них здаються, щонайменше, дивними – вони аж ніяк не вписуються у сучасне розуміння кохання.
Страждання та божевілля давніх греків
Міфи Давньої Греції найбільше славляться двома речами: героїзмом та любовними походеньками – як богів, так і простих смертних. Варто згадати одного лиш Зевса, з постаттю якого пов’язано сотні легенд та позашлюбних дітей; не можна оминути увагою й Афродіту – богиню любови. І, відштовхуючись від цього, можна було б зробити логічний висновок – кохання в часи античности існувало, та ще й яке!
І це дійсно так; але якщо у нас любов асоціюється з піднесенням і щастям, то греки вважали її карою небесною – у прямому сенсі. Афродіта і її прислужники насилали кохання на смертних, і ті були приречені на довгі, безперервні духовні страждання.
Кохання, особливо невзаємне, прирівнювалось до божевілля: ревнощі, постійні думки про об’єкт симпатії, неможливість бути разом супроводжують ледве не кожного міфічного героя-коханця. Й усі ці симптоми, доведені до крайнощів, і дійсно дещо схожі на божевілля.
Нещасливе кохання у Давній Греції було зведене у культ: тиха, спокійна любов не вважалася справжньою. І саме тому істинне кохання греки зазвичай шукали «на стороні» – вочевидь, для більшої гостроти відчуттів. Шлюби ж вже тоді були прийнято брати за домовленістю, ні про яку любов і мови не йшло. Часто подружні долі молодих людей вирішували їхні батьки, орієнтуючись винятково на матеріальне становище, родинні зв’язки чи вміння вести хатні справи.
Грецьке кохання – це потяг до тіла, а не до душі; в часи античности чоловіки, з боку яких зазвичай і описуються любовні історії, і не думали розглядати жінку як рівну собі особистість, як друга чи товариша. Ця любов – ерос – це бажання привласнити собі об’єкт симпатії, заволодіти ним – часто навіть без згоди чи взаємности.
Християнська мораль
У Середньовіччі концепція любови змінилася майже до невпізнаваности; тепер можна любити тільки безсмертну душу, а тіло – це лиш оболонка, перейматися якою не просто необов’язково, а ще й гріховно.
Церква контролювала абсолютно усі аспекти подружнього життя, і часом масштаби цього контролю важко навіть осягнути. Скажімо, саме церква визначала дні, коли вже одружена пара могла зайнятися сексом, а в королівських і знатних родинах було нормою знаходження священника поряд з ложем під час першої шлюбної ночі – щоб переконатися, що наречена цнотлива. Особливі дні для сексу обиралися відповідно до місячного календаря, коли можливість зачати дитину була найбільшою.
Отримувати задоволення від плотських втіх теж, звісно, було гріховно, особливо для жінок. В середньовічній Англії, наприклад, існував спосіб, який дозволяв приховати своє задоволення від партнера (ним зазвичай користувалися глибоко релігійні дворяни): жінку, яка лежала на спині, накривали простирадлом з єдиним отвором у стратегічно важливому місці – так чоловік і дружина не бачили одне одного.
Але одночасно з великими обмеженнями у сексі саме він парадоксальним чином і був тим єдиним, що утримувало шлюб. У ранньому Середньовіччі еректильна дисфункція чоловіка могла обернутися серйозними складнощами для пари. У випадках, коли проінтимні проблеми подружжя довідувалася церква, пеніс чоловіка буквально піддавався серйозним дослідженням. У деяких ситуаціях справа доходила навіть до розлучення. Звісно, це працювало в обидва боки – якщо жінка була безплідною, чоловік мав повне право знайти собі іншу дружину.
Що ж стосується любови духовної, вона теж відрізнялася від сучасної. Чоловік мав любити дружину – як і будь-яку іншу людину, бо ж «возлюби ближнього свого, як самого себе». Але не можна любити жінку більше від батька, а батька – сильніше від Бога. Любов пристрасна, та, яку б зараз назвали істинним даром, у часи Середньовіччя прирівнювалася до гріха.
Куртуазні закони любови
XII століття приносить у закони кохання нові постулати; у Франції настає доба куртуазности, і платонічна, церковна любо відходить на тло. Натомість з’являються лицарі і трубадури, які готові виконати будь-яку примху своєї дами серця. І дамою серця могла стати будь-яка жінка, від простої пастушки до дружини лорда. У той же час любов переходить в більш офіційну, навіть бюрократичну площину.
У неї вперше з’являються записані правила, закони; ба більше – справжні любовні суди. Початок цьому явищу поклав трактат французького письменника Капелануса «Про любов», написаний 1187 року. Саме у цій праці з’явився 31 закон про любов, яким послуговувалися в амурних справах дворяни. Як не дивно, деякі з правил суперечили християнській моралі, наприклад, «шлюб – не привід відмовити любити», «хто не ревнує, той не любить», «коханці ніякими втіхами не наситяться».
Саме на основі 31 закону проводилися так звані суди любови (наразі їхнє існування залишається під сумнівом), де зібрані з благородних жінок трибунали розглядали ті чи інші любовні суперечки. Вперше такі нестандартні суди згадуються у працях Капелануса, потім виринають у інших куртуазних книгах, але у жодних документах чи архівах не збереглося згадок про подібні засідання.
У трактаті «Про любов» описана одна з типових справ, що розглядали любовні суди. Один лицар, закоханий у благородну даму, заприсягся виконувати будь-які її забаганки. А дама відразу ж попросила закоханого юнака облишити її. Коли засмучений лицар йшов містом, він почув, як його кохану поливають брудом, і відразу ж вступився за неї. Дама ж у вдячність назвала лицаря присяголомником.
Графиня, яка розбирала справу, засудила даму. Та повелася негідно, спершу подарувавши лицарю надію на взаємність, а потім безжалісно віднявши її. І, згідно з восьмим законом любови («без вагомих причин нікому не може бути відмовлено в коханні»), суд постановив, що дама мусить прийняти залицяння лицаря.
Нервові імпульси
Наприкінці XIX століття відбувається перша сексуальна революція, яка вкотре змінює поняття любови. Швидко набувають популярности теорії Зигмунда Фройда, згідно з якими любов – це не більше, ніж нервовий імпульс, примітивний статевий потяг.
«У безлічі випадків закоханість є не що інакше, як психічна захопленість об’єктом, що диктується сексуальними первинними покликами з метою прямого сексуального задоволення і після досягнення мети закоханість згасає; це те, що називають пристрасним коханням. Але, як відомо, лібідонозна ситуація рідко коли залишається такою простою. Впевненість у новому пробудженні щойно вдоволеної потреби, певно, була найближчим мотивом, чому захопленість сексуальним об’єктом була тривалою і його «любили» у ті проміжки часу, коли статевого потягу не було».
Фройд розглядав кохання як певне психічне порушення, розкладав його на складники та симптоми, відшукував першопричини. Однією з найбільш критикованих фройдівських теорій все ще залишається теорія дитячої сексуальности. Суть її полягає у тому, що кожна дитина від народження егоцентрична і має сексуальний потяг, хоч він і відрізняється від того, що відчувають дорослі. Хлопчики вбачають у матері сексуальний об’єкт, а у батькові – приклад для наслідування і суперника водночас, з дівчатками все відбувається навпаки.
Усі дії людини Фройд пов’язує з бажанням самореалізації та сексу – ніякої духовности у його любові немає.
Сучасне ж кохання – це квінтесенція усіх пройдених людством етапів, але зовсім не кінцевий результат метаморфоз. Світ все ще змінюється, і зараз ці зміни протікають набагато швидше, ніж століття тому, – тож хто знає, якою буде любов завтра?
