Наша країна пройшла складний шлях до незалежності. Родючий чорнозем просякнутий кров’ю українців внаслідок воєн, голодоморів, постійних плюндрувань і загарбань… За чим же так «полювали» вороги? Чому навіть у XXI ст. одна з найбільших європейських країн не знає миру і спокою? А «найсвітліші уми» держави змушені шукати самореалізації й визнання за межами Батьківщини?
Пропонуємо для роздумів одне припущення: саме люди, наш потужний, освічений потенціал, століттями є «ласим» шматочком для світу. Чи не пора смакувати вже українцям?
Освіченість як традиція
Україна як самостійна держава з’явилася на політичній карті 1991 р. Проте фундаментом сьогодення є не тільки останні 25 років незалежності: ми пишаємося багатовіковою культурою, великими науковими відкриттями, працею талановитих письменників, поетів, художників, музикантів. Щобільше, українці завжди мали репутацію освіченої нації.
Слід почати з того, що в українських сім’ях споконвіку важливу увагу приділяли народній педагогіці: виховували дітей бабусиною казкою, материнською колисковою, настановами татусів, спільною працею на господарстві (випасанням худоби, збиранням урожаю). Мами вчили донечок рукоділлю та кулінарним секретам. Батьки формували мужній характер синів фізичною роботою. А буквально у генетичному коді українців закладено культ сім’ї та повагу до свого роду.
Що ж до пам’яток культури, то високим досягненням педагогічної думки у Київській Русі було «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Ще на поч. XII ст. автор обґрунтував, наскільки важливими у житті людини є освіта і праця: «Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того навчайтесь, – як батько мій, дома сидячи, знав п’ять мов, через те й честь йому була в інших країнах. Лінощі – це мати всьому дурному: хто що й знав, те забуде, а чого не вміє, того не навчиться. Добро своєю рукою сіючи, не лінуйтесь ні на що хороше, і хай не застане вас сонце в постелі». Такі «заповіді» мислителя щодо виховання та саморозвитку, безсумнівно, є цінними для нас навіть крізь століття.
Загалом варто підкреслити, що Київська Русь була дуже висококультурною ранньоукраїнською державою. Але згодом Русь розпалася на багато князівств, на наші землі регулярно набігали загарбники, освітні й культурні зв’язки з іншими країнами послабилися. А наші співвітчизники почали здобувати освіту за кордоном (у Константинополі, в Європі).
Як бачимо, тенденція пошуку перспектив та кращого життя у чужих краях все ще зберігається, але про це поміркуємо трішки згодом.
Під час столітніх плюндрувань і національних гноблень було дуже тяжко сформувати міцну освітню систему. Та українці навіть не думали здаватися, заснувавши братські школи. Перший такий заклад з’явився у Львові 1586 р. Братчики успішно поширювали на наших землях ідеологію просвітництва, видавали українські книжки та підручники. Історики зазначають, що організація навчання у братських школах була у нас навіть кращою, ніж у схожих європейських установах.
Що ж тут дивуватися: перший вищий навчальний заклад у Східній Європі був заснований ще 1576 р. в українському Острозі! Острозька академія стала своєрідним навчальним осередком, який об’єднав найкращих учителів не тільки з України, а й з-за кордону. Важливо, що у стінах академії навчалися діти і шляхти, і селян.
Другим вищим закладом освіти стала знаменита Києво-Могилянська академія (1632 р.). Пізніше з’явилися Львівський, Харківський університети, Рішельєвський ліцей в Одесі, Київський університет…
Але зовнішні вороги і загарбники наполегливо проводили такі реформи та давали такі розпорядження, які всіляко обмежували розвиток шкільництва, забороняли навчання спочатку «руською», згодом українською мовою. Століттями було безліч штучних утисків та освітніх обмежень: полонізація, зросійщення українського народу, введення в дію Валуєвського циркуляру, Емського указу… Згодом радянська влада десятками років будувала українську освітню систему за російським зразком.
Як із цим боролися українці? Наприклад, організовували школи мандрівних дяків (в основному для дітей селян) і церковнопарафіяльні школи. Було місце для освіти навіть у Запорізькій Січі (початкової та спеціалізованої). А під час Другої світової війни, в надзвичайно складних умовах, партизани організовували «лісові школи»! Величезним освітнім проривом стало створення Наукового товариства імені Шевченка та всеукраїнських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта».
Згадаємо і декілька прізвищ. Автор освітніх книг та підручників Мелетій Смотрицький (XVII ст.), мандрівний філософ і вчитель Григорій Сковорода (XVIII ст.), передвісник українського національного відродження Буковини Юрій Федькович (1834-1888 рр.), Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.), Іван Франко (1856-1916 рр.), Леся Українка (1871-1913 рр.), педагог Василь Сухомлинський (1918-1970 рр.) та багато-багато інших мислителів, діячів по цеглиночці вибудовували фундамент освіченої, розумної України.
І формувалася освіченість не тільки через книги і не тільки в університетах, а й через наші звичаї, легенди, фольклор, сімейні традиції.
То хіба могли штучні утиски та заборони надовго обмежити прагнення українця до навчання та розвитку? Як наполегливий пагінець пробивається до світла через товщу асфальту, так і наш народ зумів подолати всі освітні перепони на довгому шляху до незалежності.
Ті, за кого не соромно
Ми побачили, яка багата педагогічна історія України. Але світ дуже стрімко змінюється, сучасні складники освіченості й успіху також трансформуються. Чи встигає за цими трансформаціями наша країна, зважаючи на численні внутрішні проблеми? Погляньмо.
У нас дуже високий рівень підготовки технічних спеціалістів та програмістів, в останні роки українці зуміли опинитися на гребені розвитку ІТ-сфери.
Наприклад, нещодавно американський економічний журнал Bloomberg Businessweek писав про те, як українські айтішники допомагають армії розробками та грошима, авторитетні світові видання Forbes, BBC та Daily Mail вже роздумували, чи зуміє Київ стати новою Кремнієвою долиною для світу.
А те, що Україну назвали «техно-Меккою» (Forbes) та «сплячим ІТ-тигром» (BBC), вже вселяє оптимістичні надії щодо подальшого розвитку інформаційно-технічної індустрії в Україні.
Насправді останніми роками багато українців різних спеціальностей зацікавилися ІТ-сферою. І чоловіки, і жінки масово закінчують курси з програмування без страху кардинально змінювати звичний напрям діяльності. Це свідчить: серед населення є активна частина, небайдужа до того, що зараз актуальне та потрібне у світі.
Хоча у «навчальних» орієнтирах українців далеко не все так райдужно. Наприклад, одразу спадає на думку абсурдна мода в Україні здобувати вищу освіту задля вищої освіти. Адже скільки щороку випускників із дипломами на руках не знаходять роботи не тільки через а) відсутність пропозицій на ринку праці, а й через б) відсутність бажання/хисту/знань для обраної професії!
Мабуть, освіченість нації вимірюється не в кількості випускників (за деякими даними, Україна за цим показником займає четверте місце в Європі), а в їхній можливості успішно реалізувати свої вміння та задатки?
Тому правильно роблять молоді люди (їхні батьки), які готові думати, планувати, що буде через 5 років, проведених за студентською лавою. Хтось у такому розвитку подій не бачить перспективи і… починає вже з 17-18 років працювати! Хтось закінчує вузькоспеціалізовані курси, цікавиться онлайн-навчанням і також не залишається без роботи.
Тому виклики часу такі, що освіченій людині не обов’язково прослухати в лекційній аудиторії сотні академічних годин. Та людина «учена», яка шукає свій індивідуальний шлях реалізації й не боїться сміливо ним ступати.
І тут знову знайдуться критики, які намалюють образ типового молодого українця, «втупленого» в екран свого мобільного. Проте ризикну зазначити, що соцмережі, фотографії в Instagram, відеоблоґи, вподобання, коментарі, селфі і т. ін. насправді стали проблемним викликом усього сучасного світу. Інтернет-захопленням грішать не тільки українці!
Тож замість того, щоб критикувати «данину моді» (яка, цілком можливо, вже невдовзі стихне), краще звернути увагу, що встигають наші співвітчизники зробити, коли не гортають стрічку новин у соцмережах. Серед впливових та успішних – безліч молодих облич!
Наприклад, 26-річний Іван Примаченко – співзасновник унікального для України громадського проекту масових відкритих освітніх онлайн-курсів Prоmetheus. За інформацією сайту, на платформі вже зареєструвалися 300 тисяч спраглих знань слухачів. Ці цифри показують, що українці готові вчитися самостійно та грати за правилами сучасного, інформаційного світу.
Ще в нас функціонує Центр інноваційної освіти «Про.Світ» з місією «Підсилювати потенціал освітян та освітніх інституцій для розвитку людського потенціалу в суспільстві». Центр допомагає реалізовувати вчительські проекти, об’єднує в одну спільноту експертів, коучів, освітян для того, щоб зробити знання доступними якомога більшій кількості українців. Заснували організацію більше двох років тому дівчата, які самі ще нещодавно були студентками.
А скільки молодіжних, наукових, студентських, громадських, волонтерських організацій діє в Україні! І беруть у них участь не «бо треба», а «бо хочеться», «бо подобається», «бо надихає».
Ось ще декілька прикладів: 27-річний киянин Ярослав Ажнюк став одним із найпопулярніших у світі молодих підприємців завдяки розробці Petcube, незвичного пристрою, що дозволяє через мобільний додаток дистанційно стежити, розмовляти і грати у лазерні ігри з домашнім улюбленцем. Зараз хлопчина живе в Америці й працює разом із провідними ІТ-спеціалістами світу.
Шпальти світових медіа недавно вибухнули сенсацією: завдяки відкриттю українки Ольги Броварець у наукового та медичного світу з’явилася надія, що ракові клітини вже невдовзі можна буде повністю перемагати. Ця дівчина, до речі, у 29 років стала наймолодшим в Україні доктором наук.
Ще одна розумниця – Марина В’язовська, 32-річний математик із України, розв’язала задачу, яку не вдавалося вирішити жодному науковцю впродовж… більше чотирьох століть! За це вона отримала одну з найпрестижніших математичних премій у світі – «Премію Салема 2016».
Не один матеріал можна присвятити перераховуванню великих, важливих перемог сучасних українців. Але посил цієї інформації такий: якщо мати бажання, ідею, то навіть зі смартфоном у руках реально робити великі справи. Поки одні українці скаржаться, інші – дивують світ.
Коли соромно НЕ вчитися
Отже, гортаючи сторінки історичних книг, пишаємося, що на українських землях освіта і просвітницькі ідеї завжди були на почесному місці. А, переглядаючи стрічки новин, тішимося зі здобутків сучасних стартаперів, науковців, спортсменів, артистів. Яким працьовитим, талановитим, мудрим є наш народ! Тож чи не заслужили ми мир, спокій, визнання та повагу світу?
Мабуть, у більшості напрошується вже звичне обурення: а як нас можуть шанувати сусіди, якщо рідна країна не цінує, не береже, залишає напризволяще зі своїми проблемами? Ми маємо корумповану владу, жахливу невідповідність зарплат та цін, безнадійні перспективи для наших дітей, безробіття…
З такими думками у пошуках кращого життя тисячі українців розлетілися світом. Напевне, комусь і вдається реалізувати за кордоном свої професійні знання, вміння чи таланти, але будьмо відвертими: більшість виконує важку фізичну роботу або ж влаштовується працювати нянею, прибиральницею, офіціантом… А вдома у цих людей не тільки припадають пилюкою дипломи про вищу освіту. Страшніше, що в Україні без батьківського тепла виростають цілі покоління дітей!
Але досить нарікати і жаліти самих себе: так, іноді найлегшим рішенням є виїхати за кордон. І від заробітчан справді можна почути, що хоч вони й на чужині, проте «там» почуваються набагато вільніше і фінансово, і соціально, ніж «тут». Проте ті ж заробітчани рано чи пізно сумно зітхають: а на Батьківщину-то тягне…
Тож чи правильним є рішення тікати від проблем поза межі України? Насправді ж багато що залежить не тільки від владних рішень, політичного курсу держави та соціальних гарантій. Щобільше: наше життя, життя нашої родини залежить тільки від нас самих. І з зовнішнім ворогом зокрема треба починати боротися зсередини! Бо держава – це всі ми. І ті, хто без мук совісті беруть хабарі, і ті, хто працюють на декількох роботах одночасно, щоб не тільки прогодувати свою сім’ю, а й пожертвувати гроші на благодійність.
А якби кожен свою освіту, свої ідеї, сили та розум спрямував у правильне русло, пам’ятаючи не тільки про свій добробут, а й про розвиток Батьківщини, можливо, мали б ми іншу ситуацію – від владної верхівки до робітничих «низів».
Бачимо ж, що людський потенціал в Україні фантастичний! Залишилося тільки згадати вислів «Добре там, де нас нема» і… розгледіти перспективи тут, у самоосвіті й саморозвитку.
Припускаю, що серед читачів будуть ті, хто насправді задоволений своєю роботою та заробітною платою. Будуть ті, хто скаже: «Так я ж відівчився ще 10 років тому, ось мій диплом, досить із мене!» Проте самонавчання не обмежується жодними планами, програмами і вимогами «міністерств». Тут жодних рамок і обмежень! От наприклад: чи вмієте ви розповісти анекдот у компанії? А так, щоб було смішно всім? Чи впевнено відповідаєте ви на екзаменах (на нарадах, зустрічах із партнерами, керівництвом і т. ін.)? А яку останню книжку прочитали? Яку читатимете наступну? Що ви знаєте про космос, сучасні ІТ-можливості, переваги і недоліки євроінтеграції? Що пам’ятаєте з історії України? Всесвітньої історії? Географії? Яку тему ви нещодавно не змогли підтримати у товаристві через… елементарне незнання? Багатий український фольклор тут приходить на поміч: «Не соромно не знати, соромно не вчитись».
Звісно, не всі можуть (не всі хочуть) мати вищу освіту, не всі захистять дисертації, не всім вдасться виступити на міжнародній конференції чи розробити багатомільйонний стартап. Але в силах кожного з нас, наприклад, викладатися «на повну» на своєму робочому місці (неважливо, чи то робітнича професія, чи інтелектуальна). Сумлінна праця обов’язково дає плоди: треба тільки трішки терпіння і любові до справи, якою займаєтеся.
Звісно, складовою саморозвитку є регулярне спілкування з розумними, успішними, натхненними, небайдужими людьми. Також слід більше (ще більше) читати. Корисними для багатьох людей є мотиваційні курси, тренінги, заняття, відео на тему самовдосконалення…
А ще не можна забувати про трішки банальні, але вічні цінності: ввічливість у громадському транспорті, у магазині, в черзі. Любов та турботу до слабших, старших, нужденних. Про дотримання правил дорожнього руху та підтримку чистоти довкілля. Це все є стократ кращим виявом нашої освіченості та виховання, аніж декілька дипломів за рамочкою.
Тільки суспільство з такими людьми має потужний, сучасний і надзвичайно перспективний завтрашній день. Тож, якщо ми хочемо та готові невпинно вчитися, – ми вже на правильному, поступальному шляху.
